Туристичний комплекс "Захар Беркут" - Регіон

UA | RU

Веб-камера >>Увага!!! Надалі канатно-крісельна дорога буде працювати кожної суботи,неділі та святкові дні ! Чекаємо всіх на вихідних ! На горі працює ВЕБ-КАМЕРА! \ Регіон \ Легенди

Славське
Давно-давно, ще коли була Київська держава, це сталося. Помер розумний князь Володимир, за якого Київська Русь досягла найбільшої могутності, а між його синами почалася братовбивча, проклята народом боротьба. Розпочав її Святополк, прозваний Окаянним. Він вбив братів Бориса і Гліба, а тоді вирішив розправитись із Святославом. Дізнавшись про ці заміри Святополка, Святослав вирішив утекти через Карпати на Угорщину. Але в погоню за Святославом уже мчить чимала група найманих убивць Святополка. Останній бій завела невеличка дружина Святослава з найманими вбивцями Святополка в Карпатах, недалеко того місця, де в річку Опір впадає річка Орява. Тут і загинув Святослав - син Володимира, і з цього часу це місце має назву Святослав. А тих кілька поранених, втомлених дружинників, що залишились живими після смерті їхнього князя Святослава, боячись переслідування лютого Святополка, вже не повертались у свої родинні місця, а пішли вверх проти течії Опору, і на тому місці, де в Опір впадає річка Славка, побудували собі хатинки. Так виникло перше поселення на місці нашого села. А що дружинників всюди знали як хоробрих, прославлених у багатьох походах і битвах воїнів, їх усіх стали називати славними, а їхнє поселення Славноє, потім Славне, а згодом від цього і утворилась сьогоднішня назва - Славське.

Волосянка
Майже в той час, як був напад татарів на Тухлю, одна невеличка група їх переходила через наші місцевості. Десь приблизно в тих селах, як Синевідсько, вони захопили одну прекрасну полонянку-дівчину. Вона була незвичайної краси і мала гарне жовте волосся аж до самих п'ят. Цю дівчину татарський візир призначив для себе.
Турок чи татарин домагався всіма засобами, щоб вона стала його наложницею. Але дівчина вночі вхопила кинджал і встромила візирови в груди. За то їй придумали турки чи татари страшну кару. За коси прив'язали до кінського хвоста і тягнули десь від Волосянки до Ялинкуватого. Там вона вже цілком знепритомніла, її вбили і закопали, де починається струмок, що його названо іменем цієї дівчини Славкою. А на згадку про її чудове волосся і муки село назвали Волосянкою.

Волосянка, Хащоване і Ялинкувате
Бувало, отак посходяться в нас старші люди та й оповідають собі всячину, а я малим дітваком дуже любив те слухати. Казали, що й наші села Хащоване, Ялинкувате й Волосянка почалися з опришків, з таких, як потім був отой Довбущ. А то вони були ще й навперед Довбуша.
Запам'ятав-им, що приказували за трьох таких. Вони довго ходили по лісах, мали свої схованки, печери чи колиби, як де. Нападали на панів і тут на нашім боці, і там, онде на Закарпатті. То добрі люди були і смілі дуже. За таких кажуть, що їх не бере ні вода, ні вогонь. А вони панів перемагали не так зброєю, як розумом. Та й їм і свої гори та ліси помагали, бо панам вдавалося, що за кожною смерічкою на них смерть чигає.

Але перейшли роки, та й ті троє опришків уже постарілися й не могли так воювати, як молоді. Вийшли вони на полонину Високий Верх коло Рожанки, посідали та й яли радитися:
- Ну, та й що будемо далі робити? Поки-сьме вилізли сюди, та й сорочки мокрі до плечей поприлипали. Правду кажуть: у п'ятдесят уже си сядь". Сідати би вже й нам десь.
- Але де? На давнє місце не підемо, бо там дідич лише того чекає, вли му в руки попалися.
- Давно я над тим думав, - каже якийсь, що старшував у них. - ти підеш в он тоті хащі.
- Добре.
- А ти, - каже до другого, - в он тоті ялини.
- Та най буде.
- А я піду, де тота волосань росте.

Та й розійшлися. Помалу побудувалися. Перебрали до себе жінок, тай лишилося там на все. До них потім ще якісь люди, може й такі, як і вони, поприходили.
Та й так почалися три села: Волосянка, Хашоване і Ялинкувате.

Хащованя
Звідаєте про наше село? Е, давно то було. Не знаю, вже кілька соток літ... Дивіться, як ту зараз файно.
Я чув, що на тому місци, де наше село, колись були страшні хащі.
А як прийшли люде? Давно на наші землі нападали татари, і люде дуже боялися їх. Та й думают собі: "Нащо ми будеме в такому страху жити? Краще підеме безвісти, ніж маєме туй гинути". Так люде з долів утікали в гори, в хащі, й там поселялися. Прийшли сюди, а ту кругом ліси. Та такі, що не просунутися. Місце безпечне, але як жити?

Почали вирубувати ліс. Поселилися перші мешканці горі, коло потока. Найскорше прийшли Ружила. Ще й до тепер в селі є їх нащадки - Ружиловичі.
А онде, з лівого боку, Хащики. Правда, зараз від того поля лишилася лиш назва, бо не подібне на хащі.

Взято з сайту Українські Карпати